freya_victoria (freya_victoria) wrote,
freya_victoria
freya_victoria

Михайло Брайчевський "Приєднання чи возз'єднання?" (1966)

Звісно, в СРСР цей текст Брайчевського не видали. Книжка вийшла 1972 року в Канаді.

"Ще в 30-х рр. Переяславський акт у радянській історіографії оцінювався як "союз українських феодалів з російськими, який, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною". Відповідно до загальної концепції марксизму-ленінізму цей факт, як і всякий акт колоніального загарбання, розглядався як безумовне зло.
У 1937 р. було опубліковано постанову Урядової комісії конкурсу на кращий підручник з історії СРСР (за спиною якої стояв Й. В. Сталін). В цій постанові говорилося, що "автори не бачать ніякої позитивної ролі в діях Хмельницького в ХVІІ ст., в його боротьбі проти окупації України панською Польщею і султанською Туреччиною; факт переходу, скажімо, Грузії наприкінні ХVІІІ ст. під протекторат Росії, так само, як факт переходу України під владу Росії, розглядається авторами як абсолютне зло, поза зв'язком з конкретними історичними умовами того часу; автори не бачать, що перед Грузією стояла тоді альтернатива - або бути поглинутою шахською Персією і султанською Туреччиною, або перейти під протекторат Росії, так само як перед Україною стояла тоді альтернатива - або бути поглинутою панською Польщею і султанською Туреччиною, або перейти під владу Росії; вони не бачать, що друга перспектива була все ж найменшим злом".
Оскільки в умовах "культу особи" кожна теза, зв'язана з іменем Сталіна, одразу ж набирала значення абсолютної істини, що не підлягає жодному сумніву, формула "найменшого зла" набула загального і універсального поширення, зокрема й щодо приєднання України до Росії, Так, у І томі "Історії України", виданому під час Великої Вітчизняної війни, читаємо: "Звичайно, оцінюючи це приєднання, ні в якому разі не треба забувати, що Україна приєдналася до Росії царської, що царизм, який був диктатурою поміщиків, провадив колоніальний наступ на Україну; не повинні ми забувати й того, що козацька старшина, починаючи з Богдана Хмельницького, відновлювала на Україні крупне землеволодіння, «послушенство селян. Всіх цих фактів ми не повинні забувати, а мусимо констатувати, що це було зло. Але це було злом меншим порівняно з тим, що чекало український народ в тому разі, якби Україну загарбала Польша або Туреччина".
Аналогічні формулювання знаходимо і в інших курсах з історії України, що були видані в цей час.
Але після постанови 1947 р. приєднання України до Росії стали оцінювати як безумовне благо, як найкращу перспективу для українського народу, як умову sine qua non для дальшого його прогресу. "Возз'єднання України з Росією" стало тепер розглядатися як "закономірний результат всієї попередньої історії двох великих братніх слов'янських народів - російського і українського".
Отже, виходило б, що на відміну від усіх інших народів, для яких шлях незалежного існування стверджувався як необхідна умова нормального розвитку, український народ міг розквітати лише під благодійною опікою російського царизму!"


"Постановка питання про загарбання українських земель царизмом як про велике благо для українського народу виникла в нашій історіографії не ізольовано. Вона була частиною більш загальної концепції, яку один з українських істориків дуже влучно назвав "теорією про месіанську роль Росії". Ця теорія є нічим іншим, як гострим рецидивом великодержавного шовінізму в радянській історичній науці 40-50-х років, того шовінізму, якому В. І. Ленін ще в 1922 році оголосив "бій не на життя, а на смерть".
Суть "теорії про месіанську роль Росії" полягає у винесенні російського народу та його історії за рамки тих закономірностей, які становлять зміст історичного матеріалізму. Оскільки теоретична сторона цього питання є дуже важливою у зв'язку з темою нашої статті, вважаю необхідним зупинитися на ній трохи докладніше.
Від певного часу в нашій історіографії з'явилася тенденція розглядати поняття російський народ як щось позаісторичне, незалежне від реальної історичної обстановки; поза зв'язками з умовами тої чи іншої соціально-економічної формації. Конкретний вияв це знаходило в багатьох аспектах - починаючи від протиставлення російської соціалістичної нації всім іншим соціалістичним націям СРСР (знаменитий тост "за великий російський народ") і до проекції сучасних відносин між народами Радянського Союзу на феодальну та капіталістичну епохи.
У зв'язку з цим виникло прагнення вважати Радянський Союз безпосереднім спадкоємцем "єдиної і неподільної" Росії. Всяка критика імперіалістичної політики російського царизму розглядалася як щось небезпечне, як таке, що може завдати шкоди дружбі радянських народів. "Відрив історії України від історії Росії, перекручене висвітлення Київської Русі і визвольної війни 1648-1654 рр. потрібні були українським націоналістам для того, щоб ... приховати від трудящих єдність походження й історичну спільність українського, російського та білоруського народів, посіяти ворожнечу між цими народами з тим, щоб відірвати Україну від революційної, соціалістичної Росії і кинути її на поталу і розграбування буржуазному Заходові".
Так формувалася ідеологічна колізія. Згадувати про битву під Конотопом чи викладати зміст Гадяцького договору стало небезпечним, бо це могло бути витлумачене як прагнення "відірвати" Україну (ніби це гудзик на російському віц-мундирі) і "кинути її комусь на поталу".
Соціально-економічна й історична межа між царською Росією і Радянським Союзом стиралася. Класовий підхід до оцінки кожного історичного явища ставав зовсім не обов'язковим. Російська феодальна держава проголошувалася державою російського народу. ЇЇ діячі на кшталт Суворова чи Ушакова, що забезпечували царизмові панування над своїм і над чужими народами та втілювали в життя його загарбницькі зазіхання, а й, навіть, царі - як от Петро І або Іван ІV - були піднесені майже до рівня народних героїв, їх оспівували, перед ними схиляли коліна, їм присвячували епопеї, трагедії, кінофільми і т. ін.
Ще в травні 1941 р. Й. В. Сталін піддав критиці відому статю Ф. Енгельса, присвячену зовнішній політиці російського царизму, саме за гостре викриття російського імперіалізму. Цей виступ хоч відзначався обережністю формулювань, однак послужив до певної міри поштовхом для ревізії марксистської оцінки цілого ряду подій і явищ, пов'язаних з цією "делікатною" темою, а найбільше - з темою національно-визвольних рухів, спрямованих проти російського панування.
Так, у 1950 р. було рішуче переглянуто ставлення до руху північнокавказьких племен під проводом Шаміля. Доти цей рух розглядався як національно-визвольна боротьба проти іноземного гніту, що мала об'єктивно прогресивний характер. Тепер її стали трактувати як реакційний рух, інспірований Туреччиною та Англією. Відповідним чином було переоцінено повстання Кенесари Касимова у Казахстані, повстання 1916 р. в Туркменії та ряд інших історичних подій. Єдиною теоретичною "підставою" для цієї ідеологічної метаморфози було те, що всі ці рухи були спрямовані проти російського панування.
Одночасно було поставлено й питання про перегляд формули "найменшого зла" у зв'язку з приєднанням неросійських народів до Росії. Вперше це питання порушила М. Нєчкіна у листі до журналу "Вопросы истории", який викликав досить мляву, але дуже характерну дискусію. Сенс нової постановки проблеми полягав у тому, що механічне застосування цієї формули без урахування конкретних умов того чи іншого факту, мовляв, приводить до викривлення історичної дійсності. Характерно, що у відношенні до приєднання Грузії та України формула "найменшого зла" в цій дискусії (відповідно до цитованого вище документа Урядової комісії 1937 р.) ще не була взята під сумнів. Але загарбання царизмом Поволжя, Середньої Азії, Азербайджану, Вірменії та інших країн дістало нову дефініцію як величезне благо для цих народів.
Але навіть ця дискусія, що досить яскраво відбивала поворот повоєнної радянської історіографії в бік великодержавного шовінізму, зазнала розгромної критики за ... потурання місцевому націоналізму (!). У виступі на ХІХ з'їзді ВКП(б) у жовтні 1952 р. тодішній перший секретар ЦК КП(б) Азербайджану М. Д. Багіров (в 1953 р. розстріляний у справі Берії), заявив: "Журнал «Вопросы истории" не тільки не допомагає історикам наших національних республік розібратися в характері тої чи іншої історичної події, але часом й сам займає в цих питаннях помилкову позицію. В минулому році журнал затіяв безпредметну, абстрактну дискусію про так звану формулу «найменше зло» у питанні щодо приєднання неросійських народів до Росії. Невідомо, яку мeтy переслідував журнал цією дискусією, але в усякому разі нашим кадрам на місцях, в національних республіках, не допоміг у їх боротьбі з проявами буржуазного націоналізму в питаннях історії, коли не сказати навпаки. Це замість того, шоб на основі численних історичних даних, архівних матеріалів і документів на весь зріст поставити питання про прогресивність, благотворність приєднання неросійських народів до Росії. Аніскільки не применшуючи реакційність колонізаторської політики царизму, не можна забувати, шо для багатьох народів у тих конкретних історичних умовах, коли їм загрожувала небезпека повного поработіння і винищення з боку відсталих Туреччини та Ірану, за спиною яких стояли англо-французькі колонізатори, приєднання цих народів до Росії було для них єдиним виходом і мало винятково сприятливе значення в їх подальшій долі.
Не видно, щоб журнал «Вопросы истории», керуючись висловлюванням товариша Сталіна про роль великого російського народу в братній сім'ї радянських народів, всебічно, конкретно розробляв би і висвітлював актуальне, життєво важливе для нас, для дальшого зміцнення дружби народів нашої країни питання - про неоціненну допомогу, яку подавав і подає всім народам нашої країни наш старший брат - російський народ".
У цій довгій і косноязичній цитаті (слово "питання" тут, для прикладу, повторено шість разів!) дістала свій яскравий вияв тенденція, що на той час претендувала посісти панівне місце в радянській історіографії, тенденція обгрунтовувати шовіністичну платформу необхідністю зміцнення дружби радянських народів. Характерно, що автором наведеної заяви виступав представник Азербайджану, тобто країни, яка в минулому на власному досвіді зазнала колоніального гноблення з боку царизму. Як тут не згадати відомих слів В. І. Леніна про те, шо "обрусілі інородці завжди пересолюють щодо істинно руського настрою".
Наслідки заяви Багірова не забарилися: редколегія журналу зазнала репресій, а відповідального редактора П. М. Третьякова було знято з посади.
Від того приблизно часу в нашій історіографії набула значного поширення концепція, яку важко визначити інакше, як "націоналізм навиворіт" .
Як відомо, корінна відмінність націоналізму від марксизму полягає в тому, що він (націоналізм) вважає головною рушійною силою в історичному процесі відносини між націями, тоді як марксизм кладе в основу відносини між класами, розглядаючи національну проблему лише як один з виявів, аспектів соціальної боротьби. В тій же тенденції, про яку йдеться, соціальний, класовий аспект виявився відсунутим на далекий план, а проблема національних відносин, натомість, виступила на авансцену. Але на відміну від націоналізму, який завжди вважає національно-визвольний рух прогресивним фактором історичного розвитку, наша історіографія 50-х років розглядала його як явище безумовно реакційне (якщо він, звичайно, був спрямований проти Росії).
Ця тенденція дуже яскраво виявилася в українській історіографії 1947-1966 рр. По суті вона залишається неподоланою і дотепер. Досить повний свій вираз вона дістала, зокрема, в І томі двотомної "Історії Української РСР", виданому наляканим постановою 1947 року Інститутом історії в 1953 р.
З цієї книги читач мав переконатися, що, починаючи від ХІV століття і до самої Жовтневої революції, головним фактором в історичному розвитку українського народу була не боротьба класів, не зміна соціально-економічних формацій, а ідея "возз'єднання з братнім російським народом". Втім, ця теза була піднята до рівня загального принципу у висвітленні історії всіх народів колишньої царської Росії.
"Історія народів СРСР є єдиний процес. Історія окремого народу нашої країни може бути правильно розроблена і зрозуміла тільки в зв'язку з історією інших народів і насамперед з історією російського народу",- писалося в постанові ЦК КП(б)У 1947 року.
Ще чіткіше висловлювалися учасники дискусії з приводу формули "найменше зло": "Від правильного вирішення питання (про формулу «найменше зло» - М. Б.) багато в чому залежить створення правдивої історії братніх народів СРСР як історії дружби з великим російським народом".
Отже, головне завдання сформульовано з неперевершеною відвертістю: інтерпретація історії всіх неросійських народів СРСР як історії їхніх відносин з Росією. І це видавалося за марксизм!
З таких позицій оцінювалася і Переяславська Рада. "Цим історичним актом була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів, за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі". Тож не будемо дивуватися, що акт возз'єднання розглядався як підведення підсумків всієї попередньої історії українського народу (коли головною історичною метою його було саме приєднання до Росії); не будемо дивуватися й з того, що саме Переяславська Рада стала критерієм періодизації української історії; що, скажімо, перший том "Історії України", виданий ще в 1943 р., було доведено саме до цієї події, отже, в основу членування історичного процесу було покладено не поділ за формаціями, а історію міжнаціональних відносин. І це теж видавалося за марксизм!
У зв'язку з цим історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином ... проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, що кликали його на боротьбу за національну незалежність, були ... найлютішими ворогами українського народу. Всі конкретні явища в історії України - події, тенденції, діяльність окремих осіб і самі ці особи - все оцінювалося під кутом зору не класової, соціальної суті, а їхньої позиції щодо Росії. Якщо хтось обстоював ідею "возз'єднання" - здобував позитивну оцінку, незалежно від усіх інших умов; той же, хто брав цю ідею під сумнів або (боронь, Боже!) брав участь у визвольній антиросійській, антицарській боротьбі,- одержував ярлик "мерзенного зрадника", "ворожого ставленика" і "найлютішого ворога",- знов же незалежно від своєї класової позиції та соціальної програми."

Tags: руцкемир, україна
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments