freya_victoria (freya_victoria) wrote,
freya_victoria
freya_victoria

"Коли це почалося?"

Свавільні дії щодо української мови з боку держави, а саме тотальне підпо-
рядкування мовотворчих процесів в УССР нормам російської мови, мали прецеденти в
історії.  Українська мова та українська культура вже переживали подібні гоніння.
     Після перемоги під Полтавою цар Петро І з метою розбудови тоталітарної з
єдиним мисленням і єдиною мовою імперії почав війну з українською мовною реаль-
ністю.  Літературною мовою України тих часів була старослов’янська мова, читана
і виголошувана з українською вимовою.  
     Яка це була вимова?
     Характерною ознакою цієї вимови було озвучення слов’янської літери (ѣ)
 як українського звуку І:
                         вѣра           віра
                         дѣд            дід
                         дѣло           діло
                         мѣдь           мідь.
     Другою досить виразною ознакою прочитання тодішніх текстів була вимова
старослов’янської літери И як українського звуку И:
                         глаголати      глаголати.
                         Господи        Господи
                         милостивый     милостивий
     Молитва Отче нашь, иже еси на небесѣх, в устах українців звучала тоді так:
                         Отче наш, їже єси на небесіх.
     Вираз во вѣки вѣков звучав во віки віков, а то й во віки віків, бо коли лі-
теру О записувано з дашком: Ô, її належало вимовляти як І.
     Молитва Вѣрую звучала Вірую.
     Нема жодного сумніву, що старослов’янське Г на Україні вимовляли як наше 
сучасне Г.
     Така вимова наводить на роздуми, чи не була основою для старослов’янської 
мови українська мова?  В усякому разі ця вимова в Україні, будучи традиційною,
базувалася на морфологічних рисах саме української мови: наш звук (літера) І та
старослов’янський ѣ збігаються і в коренях слів: дѣло - діло, і в морфологічних
закінченнях: на конѣ - на коні.
     Для нас важливо, що така вимова - хай яке її походження - наближала старо-
слов’янські тексти до розуміння широкого українського загалу.  На той час це бу-
ла українська літературна мова.  Своєю вимовою ця українська старослов’янщина
відрізнялася від вимови, яка пізніше закріпилася в Московській Русі.  На ділі, 
ті самі тексти можна було прочитати ”по-руськи” (в сучасній термінології - по-
українськи) і по-московськи (в сучасній термінології - по-російськи).
     Міркуючи логічно, треба думати, що українська вимова старослов’янських тек-
тів поширилася в Україні від часів хрещення Руси, а можливо, була притаманна 
старослов’янщині і до цього.  Важко собі уявити, щоб за часів, коли Володимир 
Великий охрестив Русь-Україну, старослов’янські тексти виголошувано із сучасним
російським акцентом.  Таж тоді ще не існувало Московської Руси! Очевидно, що від
часів Володимира і до 1709 р., коли видано перші укази Петра І проти української
мови, на Україні не було жодних змін у вимові старослов’янських текстів.  Ця ви-
мова була характерна передусім для служби Божої по церквах.  З цією вимовою ве-
лося викладання у школах на Україні, в тому числі у Києво-Могилянській Академії.
Скасована Петром І вимова збереглася у греко-католиків Галичини.  Галицька вимо-
ва нічим не відрізняється від вимови православних України до 1709 р.  Вона збе-
реглася в Галичині, бо Галичина не входила до Російської імперії.
     Вимова друкованих та писаних старослов’янських текстів була головною різни-
цею між українською та російською літературними мовами у ХУІІІ ст.
     Саме тому Петро І, почавши боротьбу з українською культурною самобутністю,
став поборювати українську вимову, ”дабы не было различия” між цими мовами.
     Самопроголошений імператором цар видав низку указів, спрямованих на лікві-
дацію української вимови у церквах, що тоді вже належали до московського патрі-
ярхату.  Патріярхат цей за Петра І і пізніше слухняно виконував волю царів.
     Ці заходи не можна було втілити в життя за один день чи місяць.  На цю де-
українізаторську акцію пішли десятки років - мало не століття. Не так легко було
перевчити людей, передусім священиків та дяків, на нову вимову. Але укази не ба-
рилися і падали один за одним.
     1709 р. був дуже плідним на антиукраїнські укази.  Забороною української 
вимови у церквах Петро І не обмежився.
     1709 р. - указ Петра І про запровадження ”гражданського письма”, який мав і
антиукраїнське спрямування тим, що підривав авторитет Києво-Могилянської Акаде-
мії як наукового центру новоствореної Росії.
     1720 р. - указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги 
крім церковних.
     1753 р. - указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянсь-
кій Академії.
     1769 р. - заборона Російської Православної Церкви на друкування й викорис-
тання українського ”Букваря”.
     1784 р. переведення викладання в Києво-Могилянській Академії на російську
мову.
     1786 р. - наказ київського митрополита С. Миславського, щоб в усіх церквах
дяки й священики читали молитви і правили службу Божу ”голосомъ, свойственнымъ
російскому нарѣчію”.  Те саме заведено й у школах України.
     З цієї хронології видно, що українська мова й культура вже переживала один
період ”наближення і злиття мов”.
     Большевики, отже, не відкрили Америки, а топтали стежку, второвану задов-
го до ”пролетарської революції”. ”Пролетарі” наслідували у своїй політиці дале-
ко не пролетарські, а імператорські ідеї та методи.
     Державні заходи Москви підтинали в корені самобутність українського культу-
рного розвитку, вели до русифікації духовного життя України.
     Залишки Петрових ”реформ”, які підхопили ”пролетарі”, і досі шкодять науко-
вому вивченню історії нашої мови.  Прищеплену ще Петром І вимову старослов’янсь-
ких літер у пам’ятках давньої української літератури усе офіційне колоніяльне
мовознавство визнало єдино правильною вимовою.  Тобто давню літеру ѣ вимагали
читати як Є, замість І.  Цей колоніяльний науковий шаблон не втратив свого зна-
чення і в незалежній Україні, бо деякі мовознавці й навчальні заклади і далі
підходять до історії української мови через призму антиукраїнських царських ука-
зів ХVІІІ ст.
     Виховані на колоніяльних стереотипах наукові кадри дуже неохоче відходять 
від цих стереотипів.  Уся надія сьогодні на здатне критично мислити молоде поко-
ління українських мовознавців. Їм належить відмити увесь ”царсько-пролетарський”
бруд із здорового тіла української мови.

Святослав Караванський «Пошук українського слова або боротьба за національне "Я"»
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments