freya_victoria (freya_victoria) wrote,
freya_victoria
freya_victoria

Іван Дзюба "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965)

1965 Іван Дзюба наважився надіслати цей текст керівництву Компартій УРСР і вищому радянському керівництву до Москви... Надздвичайно смілива людина!


"Є величезна політична і психологічна різниця між загальним об’єднанням людства, народів у "вселюдство", тобто між асиміляцією націй на вселюдській основі, і асиміляцією одної нації іншою, поглиненням однією нацією інших, асиміляцією кількох націй на базі однієї національної культури.
Першу ще можна розглядати як плодотворну перспективу і позитивний фактор, як прогрес (хоч багато видатних мислителів, у тім числі й марксистів, вважають, що й це було б величезним регресом для людства; цю дуже обгрунтовану думку Потебня свого часу коротко висловив так: "Якби об’єднання людства за мовою і взагалі за народністю і було можливе, то воно було б загибеллю для людської думки, як заміна багатьох почуттів одним"). Та й взагалі імператив про майбутнє "неминуче" злиття націй є дуже проблематичним, науково необгрунтованим прожектерством, і "марксистам" слід би брати приклад з Маркса, який полишав на розсуд майбутніх поколінь проблеми, для розв’язання яких бракувало історичного досвіду.
Що ж до другої — асиміляції на базі однієї національної культури, — то вона тотожна колоніалізмові (бо наперед позбавляє інші народи основної умови рівноправності — рівноправного внеску в загальнолюдську культуру, прирікає на культурне утриманство з усіма наслідками, що випливають звідси для психологічної природи людей цієї нації та їхнього відповідного становища в суспільстві).
"Асиміляція" першого роду, власне, і не може бути названа асиміляцією, а є всесвітнім об’єнанням людства; тут принаймні ні одна нація не буде ображена, бо всі однаково втрачають і здобувають. Асиміляція другого роду і є, власне, асиміляція; вона неминуче є глибокою історичною несправедливістю щодо асимільованих націй і вирізьблює в них невитравні сліди гіркоти, але й нації асимілюючій приносить не добро, а лихо — поступовий внутрішній розклад її культури, тягар заподіяних — хай і несвідомо — несправедливостей. Вона ніколи і ніде не ставала і не стане надійним фундаментом для дружби народів, а здатна тільки роз’єднувати їх, породжувати недовіру і ворожнечу."
"У нас же тепер посилено насаджується антимарксистська й антисоціалістична "теорія" про те, буцімто в СРСР замість багатьох народів і націй створюється єдина "радянська нація" (?!), "радянський народ", не в розумінні сукупності всіх радянських народів і націй як збірне поняття, а як якийсь нібито однонаціональний чи безнаціональний синтез, якого не було, скажімо, в двадцяті й тридцяті роки і який формується саме тепер. Цією "теорією" перейняті і політика, і пропаганда, і преса, і виховання. А щодо культури, то вся наша преса сповнена фраз про те, ніби вже тепер у нас розвивається "інтернаціональна (?!) культура". ("В Прибалтике, как и всюду в нашей стране, развивается общая для всех советских наций интернациональная культура ).
Це вже безглуздя не тільки з погляду марксизму, а й з боку елементарної термінології: адже "інтернаціональним" можна назвати тільки те, що властиве, характерне для всіх націй чи всіх націй стосується, всього людства. Саме так і тільки так розумів це поняття і В. І. Ленін, коли говорив про інтернаціональну культуру, інтереси і т. д. пролетаріату.
Те розуміння, яке надається тепер у нас цьому каламутному поняттю, як і "теорія" одної "радянської нації" (хоч би як вона формулювалася), радянського народу в розумінні не співдружності, а однозначності, покликане "теоретично" обгрунтувати й виправдати широко розгорнений процес русифікації."

"Єдиною альтернативою націоналізмові (як захисному націоналізмові малих націй, так і агресивному націоналізмові великих націй) є виховання істинного національно-інтернаціоналістського почуття і відданості своїй нації, любові і поваги до всіх інших націй, бажання, щоб твоя нація якнайбільше прислужилася людству, зробила для нього все, на що здатна. Звідси у справжнього інтернаціоналіста величезне почуття відповідальності за свою націю, бажання здобути їй, якщо вжити слова поета, "патент на благородство" перед людством.
Найвищий обов’язок людини — належати людству. Але належати людству можна тільки через націю, через свій народ. За всю історію людства можна знайти хіба що кілька винятків з цього загального правила, підтвердженого як грандіозними рухами мас, так і життєписами великих людей. Можна знайти, скажімо, кілька випадків, коли людина покидала свою націю і прилучалася до іншої, робила добро їй і людству. Але це тоді, коли її материнська нація вже утвердила себе у вселюдській сім’ї, вже забезпечила собі національне існування і не відчула великої втрати через відплив кількох одиниць. А коли твоя нація в критичному стані, коли саме її національне буття й майбутнє під питанням, тоді кидати її ганебно."


"Чи сьогодні, на сорок дев’ятому році радянської влади, вижиті до кінця така колонізаторська спадщина і такі колонізаторські настрої? Далеко ні, і сьогодні, особливо у великих містах, дуже сильний такий прошарок російського міщанства, який безнадійно далекий від того, щоб бути носієм комуністичного інтернаціоналізму, а є духовним спадкоємцем "десяти поколінь колонізаторів". Це російське міщанство почуває себе не дружнім гостем і не добрим приятелем народів, серед яких живе, а господарем становища й вищим елементом. Воно зневажливо ставиться до тих народів, серед яких опинилося, і замість цікавитися, вивчати і засвоювати їхню культуру, мову, історію тощо, — як це завжди робив і робитиме всякий добрий гість і захожий чи навіть покликаний на допомогу друг, — це міщанство не тільки не вивчає і не засвоює їх, а навіть не цікавиться ними і не проминає жодної нагоди, щоб зневажити, поглузувати, познущатися з них. "Знают вот украинский борщ, знают вот украинское сало", — писав про них В. Маяковський сорок років тому. Але й тепер вони знають не більше.
Ставлення цього міщанства до українського народу скристалізоване й скристалізовується далі в такі сумнозвісні "фольклорні перли", як-от "Хохландія", "Гапкенштрассе", "залізяку на пузяку геп" і т. п.
Не краще ставиться воно й до інших народів Союзу. "Эти грузины — такие лентяи, такие хамы... и ужасные националисты"; "эти азербайджанцы такие грязные, такие хамы, такие националисты" і т. д. і т. п., одне слово, весь світ — хами і націоналісти, і лише вони, російські міщани, — світозари культури і добрі демони інтернаціоналізму.
Цей прошарок російського міщанства в національних республіках — колосальний і постійно діючий, політично реакційний, культурно і морально знижуючий фактор; він вносить посильну (і чималу) отруту в справу дружби народів СРСР.
Проте, хоч як це дивно, він напівофіційно вважається справжнім носієм правильних ідей, надійною опорою влади і противагою "местным". "Местные" — це щось таке, над чим міщанинові ще треба потрудитись..."

"Україну, взагалі кажучи, любили всі. Звичайно, хто за що і хто як. Дуже любили її, наприклад, російські царі. Я говорю це без іронії, — це справді було так, вони її любили до такої міри, що, наприклад, цариця Єлисавета Петрівна молилася: "Боже, возлюби меня так, как я возлюбила народ сей милый и незлобивый". А Катерина II навіть мріяла перенести столицю на Дніпро: дуже їй сподобалися "благорастворенный воздух и теплота климата". (Це зворушливе визнання можна прочитати в щоденнику, який вів її секретар Храповицький). Всі казенні російські патріоти дуже любили "благодатный юг" — Малоросію, і всі поміщицько-бюрократичні п’явки, і вся крамарсько-чиновницька сарана любили Україну. Але що найкраще — принципові українофоби й войовничі російські націоналісти найсильніше любили її, люто, неподільно, на смерть, по-братерському.
Ось що писав, наприклад, один із ідеологів слов’янофільсько-панрусистського варіанту "общего отечества" Іван Аксаков (син відомого письменника) в своїй газеті "День":
"В отношении к древним русским областям, населенным нашими кровными, единоверными братьями, малоруссами. червоноруссами, белоруссами, Россия опирается на несомненнейшее из всех прав, — нравственное право или, вернее сказать, на нравственные обязанности братства" .
Ці "нравственные обязанности братства", виявляється, і не дозволили I. С. Аксакову визнати за білорусами й українцями елементарні права, які він фальшиво декларував; ця "нравственность" і зобов’язувала присвоювати чуже:
"Мы стоим за полную свободу жизни и развития каждой народности... "
Але:
"Белоруссов мы считаем своими братьями, по крови и по духу, и думаем, что русские всех наименований должны составлять одну общую сплошную семью... "
"Малороссийского вопроса для Малороссии вовсе и не существует".
"Малорусского вопроса не существует уже и потому, что этот вопрос общерусский, земский, народный, вопрос всей русской земли, столь же близкий жителю Пензы, как и жителю Волыни. Заднепровская Украина и Белоруссия — не завоеванный край, о котором можно спорить, а часть живого тела России: здесь нет места ни вопросу, ни спору".
Як бачимо, колоніалізм може виявлятися не тільки в формі прямої дискримінації, а й у формі "братерства", і це останнє дуже характерне для російського колоніалізму..."




Tags: україна
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment