freya_victoria (freya_victoria) wrote,
freya_victoria
freya_victoria

Прадід Степан, бабуня Марфа та їх діти

Originally posted by rina_le at Прадід Степан, бабуня Марфа та їх діти
Ця історія буде радше не про війну, а про «щасливе» радянське життя.
Другий мій прадід. Дідусь моєї мами. Його не знала не лише я, а й моя мама не знала. Його й власний син не знав.
Прадід Степан загинув під Брашовом. Все. Про війну скінчилося.
Його дружині Марфі було тоді 36. Залишилися дві доньки – Раїса та Лідія – і новонароджений син Василько.
Нещодавно я взнала, що Степан був онуком священика. До того ми з мамою гадали звідки в нього таке екзотичне по-батькові – Давидович. Кавказці чи євреї? Хто міг носити таке гарне прізвище – Лютенко? Те, що дитину могли по святцям назвати, нам до голови не приходило.
За свідченнями рідні, Степан та Марфа познайомились дорогою з заслання. Прадід там опинився саме за походження. Прабабуня з родиною – невигадливо – розкуркулені. Вона з сестрами повернулися, а про їх батьків жодних відомостей в сім’ї не збереглося.
Залишившись з дітьми сама, Марфа Миколаївна бідувала, але мала чималий авторитет в селі. Пишу Марфа Миколаївно тому, що лише так її і називали. Хоча ніяких посад не займала.
Заміж вона більше не вийшла. І вмираючи, вже далеко за 70, чекала на свого Степана.
Поминати його як мертвого для неї було настільки неможливо, що ні доньки, ні син не робили цього і після її смерті. Та що там! Ми з мамою лише кілько років як поминаємо його.
Сама бабця до останнього робила в колгоспі. Отримувала шалену пенсію в 16 рублів. І одного разу, повертаючись з державної городини, заклякла. Лежала паралізованою ще з півроку. Просила повернути голову до дверей, щоб бачити, якщо Степан повернеться. Все казала, може його хтось виходив. Може він просто не може повернутися. Гадається мені, що вона чекала його повернення з чергового заслання чи щось таке. Але не дочекалася.
Втім до смерті в Україні у ХХ сторіччі ще треба було дожити, якби це не звучало.
Всі ми знаємо, що було в нас в країні 1947. Коли мама розповідала мені про те, що сталося в той рік в нашій родині, я не могла повірити, що все так добре закінчилося. Що воно так буває.
Старша донька Раїса, що їй виповнилося тоді 10 років, побачила, що мати пухне з голоду. Прабабуся працювала в колгоспі, який очолював дуже хороший голова. Тому якусь пайку вона отримувала. І віддавала все дітям. Сама ж майже не їла. Тоді Рая, що змалечку була впертою, рішучою та авантюрною, приймає рішення врятувати мати. Для того вона вмовляє молодшу сестру, мою майбутню бабуню, якій було 9 тікати з дому до притулку. А наймолодшого братика вона вирішує… втопити в криниці. На його щастя, мимо якраз проходив голова колгоспу і врятував хлопця. Рая отримала батога і скоректувала план спасіння.
Залишила брата дома, а сестру забрала і подалася таки до дитячого будинку.
Там дівчата прожили рік. Щоб ще краще зрозуміти характер цієї дитини, наведу такий випадок. Моя бабуся робила місток, а якась дівчина її штовхнула. Бабуся отримала перелом хребта. Рая підійшла до винуватиці і спитала яким пальцем та штовхала. Дівчина показала яким і Рая той палець їй відкусила.
Прабабуня весь той рік намагалася знайти втікачок. І одного разу дітям в дитячому будинку показують газету з оголошенням про розшук та жіночою фотокарткою. І Ліда кричить «мама», а Рая каже «ні, то вона за мамою сумує і їй привиджується. Це не наша мама, наша померла». Але вихователі таки пишуть листа до редакції і родина возз’єднується.
Все це до біса скидається на якусь мелодраму. Та за хепі енд тут маємо повернення до післявоєнного села. І ходження до школи по-черзі. Бо зимові чоботи лише одні.
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment