freya_victoria (freya_victoria) wrote,
freya_victoria
freya_victoria

Олена Теліга

200px-Теліга_О Дитинство Олени Теліги пройшло в Росії, бо її батько працював інженером спочатку у Москві, потім в Петербурзі. Лише з 12 років вона жила в Києві. 1920 року її батько був евакуйований разом з урядом УНР, а 1922 року родина приєдналась до нього в еміграції.

"Українське середовище в Польщі, а потім і в Чехословаччині спочатку здивувало Олену, було для неї незвичним. Вона так про це розповідала пізніше Уласові Самчуку: "Опинившись у Подєбрадах, я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають "на мові" і де на стінах висять портрети Петлюри".

"На все життя стала для неї пам'ятною одна вечірка в середовищі російських емігрантів, коли вона гостро відчула себе українкою. Пізніше розповідала Уласові Самчуку: "Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштував якийсь добродійний комітет російських монархистів... Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову зо всіма відомими "залізяку на пузяку", "собачій язик"... "Мордописня"... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: "Ви хами! Та собача мова - моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!"
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не повернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, розмовляти лише українською мовою.
На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії".

І стала українською поетесою.
1939 року Теліга познайомилась з Ольжичем та почала співпрацювати з ОУН.
1941 року повернулась до України як діячка Культурної референтури ОУН.


"До Києва Олена прибула 22 жовтня 1941 р. Тут вона очолила Спілку українських письменників, редагувала "Літаври" - літературно-мистецький додаток до редагованої І. Рогачем газети "Українське слово". Увійшла до складу створеної з ініціативи О.Ольжича Української Національної Ради, яка мала намір стати представницьким органом, що перебрав би на себе цивільну владу на окупованій німцями території України з тим, щоб за допомогою легальних (а при необхідності й нелегальних) заходів згуртувати націю для відбудови зруйнованого господарства, відродження української мови та культури, які винищувалися більшовицькою владою, і в перспективі, скориставшися знесиленням обох тоталітарних режимів у взаємній жорстокій боротьбі, утвердити незалежну Українську державу."
(Вражає, ееее, надмірний оптимізм українських націоналістів та їхня надія, що можна переграти чорта у карти...)
"Активність ОУН у Києві, її самостійницькі домагання викликали репресії з боку німецької окупаційної влади, почалися арешти."

"Із розповідей людей, які були свідками останніх днів перебування Олени Теліги в Києві, випливає, що вона свідомо пішла на смерть: не тільки відмовилася виїхати з Києва, а й не відмінила призначені нею збори Спілки українських письменників, хоч була попереджена, що може бути там заарештована. Олімпіада Скорупська розповідала, як зустріла Олену 9 лютого 1942 р., коли та йшла до Спілки, і порадила їй не йти туди, бо була небезпека арешту. Олена Теліга відповіла: "На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою - їх також поарештують. Я не можу втікти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність... Коли я загину, то знайте, що свій обов'язок сповнила до кінця".
Згодом пішов до Спілки і її чоловік Михайло. Там уже була засідка, і гестапівці нікого не випускали, а потім запропонували залишити приміщення тим, хто не належить до Спілки українських письменників. Один із членів Спілки вийшов, а Михайло Теліга, хоч не був таким, лишився. Всіх заарештували й вивезли на Короленка, 33, в приміщення гестапо, а через кілька днів розстріляли й поховали в Бабиному Яру. Точна дата трагедії не відома. Більшість дослідників сходяться на тому, що сталося це 21 лютого 1942 р."
Тож, хоча достеменно не відомо, коли її стратили, але сьогодні, ймовірно, річниця її загибелі.

"Українки в історії", Киів, "Либідь", 2006, ст. 196-202
Tags: Україна, історія
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 3 comments