Едва живой журнал

"Ґрунтовний аналіз різних шляхів мовного самоствердження народів дав відомий мовознавець Орест Ткаченко у книжці «Українська мова і мовне життя світу», опублікованій у київському видавництві «Спалах» у 2004 році.

Великий інтерес становить здійснене вченим дослідження спільних і відмінних рис у перебігу цих процесів. Наголошуючи, як і переважна більшість зарубіжних соціолінгвістів, на вирішальній ролі національної еліти у збереженні мови як основи національної культури й  ідентичності, О. Ткаченко показує відмінність шляхів утвердження своєї мови в ролі загальноетнічного засобу спілкування у народів державних і бездержавних. Як доводить учений на прикладі поляків у складі Росії, Австрії і Прусії та угорців у складі Австрії, народи, що пережили в минулому період державності, втративши незалежність, активно протидіють нав'язуваній колонізатором мовно-культурній асиміляції. Головним носієм національної свідомості й опірності інокультурному впливові виступає в таких ситуаціях національна еліта, сформована в попередній період державності. Натомість народ бездержавний, той, що ніколи не мав держави або здавна її втратив, не може активно протиставитись нав'язаній йому системі. Ті його представники, що соціально вивищуються, переходять на мову панівної на їхній території держави. В такий спосіб відбувається денаціоналізація еліти й відчуження її від народу, внаслідок чого постають так звані «селянські» народи, якими в минулому були литовці, латиші, естонці, фіни, бо в переважній більшості випадків у цих народів власною етнічною мовою дуже довго говорило, як правило, село. Дослідник детально зупиняється и на вивченні історії мовно-культурного розвитку «селянських» народів, простежуючи процес поступового виокремлення з їхнього середовища освіченої верстви інтелігенції, що стає в оборону прав свого народу. Основою мовно-культурного, а згодом і державного утвердження таких народів виступає передусім заможне селянство, що О.Ткаченко доводить на прикладі так званих «сірих баронів», вихідців із заможних селян у Литві, Латвії й Естонії, що створили міцну основу для постання національної еліти, яка змогла успішно змагатися зі старою зденаціоналізованою елітою - польською або спольщеною (здебільшого в Литві), німецькою або понімеченою (у Латвії й Естонії). «Перетягши на свій бік і ренаціоналізувавши мовно асимільованих литовців, латишів і естонців, - пише вчений, - ці «сірі барони» змогли пізніше відтіснити в своїх країнах від влади й економіки своїх чужоземних непримиренних, відповідно польських і німецьких, конкурентів і надати процесові мовно-національного відродження незворотного характеру».

Принципова позиція в справі захисту своєї мови і культури властива й нинішній еліті прибалтійських країн, особливо в Естонії і Латвії, де, на відміну від Литви, за період радянської окупації значно зменшилась кількість корінного етнічного населення. У 1989 р. естонці в Естонії становили 61,5% населення, а латиші в Латвії тільки 52,5% (порівняно з 87,7% естонців і 75,5% латишів у своїх країнах у 1935р.).

Закон про мову, прийнятий 1989 р. Верховною Радою Латвійської РСР, передбачає обов'язкове використання латиської мови у громадських місцях, встановлює трирівневу систему володіння мовою, обмежує використання російської мови в громадському та приватному секторах. Закон також заборонив використання двомовних (російсько-латиських) вивісок, за винятком туристичної та культурної сфер.

За виконанням закону наглядає спеціальний Державний мовний центр, що виконує інспекторські та наглядові функції. Центр контролює всю сферу, пов'язану з вживанням державної мови - від друкування підручників латиської мови до мовних інспекцій вулицями міста.

У 1998 р. у Латвії було прийнято новий, значно суворіший Закон про мову. Він проголосив латиську мову єдиною мовою викладання у державних школах. Поправка до Закону про працю дозволяє звільняти працівників за недостатній рівень володіння латиською мовою. Латиська Національна Рада з питань радіо та телебачення має право закривати приватні телекомпанії, що транслюють свої програми переважно російською мовою. Наприкінці 1998 р. у зв'язку з цим було закрито приватну телекомпанію «Рига».

У протилежному напрямку іде мовний розвиток постсовєтської Білорусі, на прикладі якої можна побачити реальні наслідки законодавчого затвердження двомовності в ситуації нерівноправного становища двох мов. Якщо до 1994 р. ще робилися спроби розширити сферу використання білоруської мови, зокрема, відсоток початкових білоруськомовних класів зріс десь до 60%,то з приходом до влади Лукашенка масштабну русифікацію було відновлено. Прийнята у 1998 р. Національними зборами Республіки Білорусі» нова редакція «Закону про мови» проголосила державний статус двох мов - білоруської і російської. Після цього білоруська мова була майже повсюдно витіснена зі структур державної влади, а слідом за тим і з освітньої, культурної та інших сфер.

Як зазначено в порівняльному дослідженні мовної політики Латвії, Білорусі й України, «якщо Латвія, висловлюючись образно, каже російській мові «ні», Білорусь - «так», то Україна каже «не знаю»."